Ми цілий день так сиділи

Трохи ностальгую, хочете – приєднуйтесь.

З нового, підстригла волосся і поки що бачу самі плюси: швидше сохне, майже не треба розчісувати, а шампунь і кондиціонер економиш ого-го. В куртці не заплутується, заплітати не треба, вітер не розвіває, можу ще довго так продовжувати.

Я б навіть коротше підрізала, але, думаю, мені не личитиме.

 

 

Advertisements

Смугасті будні

unnamed.jpg

Сьогодні я вперше почула в англійському поїзді щось схоже на наші задушевні розмови. Людей було як ніколи мало, і два хіпстери за сорок виливали душу, як життя занесло їх туди, куди занесло.

На станції, на якій я пересідаю, стоїть піаніно з кріслом і підписом “Піаніно – власність станції”. Цікаво, на ньому хтось грає? Вигладає, ніби так, але чути мені ще не доводилось.

Біля дверей сиділа жіночка років сорока, яка швидко-швидко в”язала крючком, так ще бабусі вміють у мультиках. Видно було лише голову і плечі – все інше вкривало довжелезне смугасте покривало. Це вона, поки їхала, зв”язала? В той час як я півметра шарфа тиждень не можу закінчити? В”язальна заздрість мене з”їдає, ням-ням-ням.

Чутливі натури

tumblr_owufc8CeRP1qz6f9yo2_500

Чи це мені здається, чи колись трава була зеленіша люди були більш витривалі не лише фізично, але й психічно. Наші бабусі народжували і йшли далі працювати в поле, люди повертались до відносно нормального життя після війни і втрати близьких, а зараз підлітки задумуються над самогубством через недостатню кількість лайків.

Недавно у еволюції був цікавий пост про психічні травми. Тільки лінивий не чув цього терміну, і можна на пальцях порахувати тих, хто на якомусь етапі життя не вважав себе травмованим: батьками, школою, партнером, суспільством.

Ми боїмось травмувати своїх дітей необдуманим виховавчим процесом, бо і самі живемо з важкою травмою і образою на батьків. Останнє, звичайно, іронія, я трохи побоююсь людей, які у своїх сорок мені розповідають, що у всіх їхніх негараздах і матеріальній нестабільності винні не хто інші, як їхні батьки. Батьків може давно не бути в живих, але вину це з них аж ніяк не знімає.

Так про що я, еволюція стверджує, що за Фрейдом травма – це те, що заважає людині нормально функціонувати в суспільстві, але вона сама цього не усвідомлює. А варто їй зрозуміти, що і до чого, – травма зникає. А те, що ми називаємо травмою, це по своїй суті мазохізм: замість того, щоб перетравити проблему і жити далі, ми самі себе травмуємо, постійно згадуючи і жаліючи себе.

Багато я вже перебрехала, тому читайте краще оригінал.

 

“Предчувствие конца”, Джулиан Барнс

How often do we tell our own life story? How often do we adjust, embellish, make sly cuts? And the longer life goes on, the fewer are those around to challenge our account, to remind us that our life is not our life, merely the story we have told about our life. Told to others, but—mainly—to ourselves.

Ви колись задумувались про те, що наше життя складається зі спогадів, а вони, як пісок, змінюють форму або розвіваються за вітром за нашим бажанням. Як часто ми переписуємо минуле, коли перестаємо когось кохати, чи хочемо швидше забути того, хто нас скривдив.

Книга – набагато важча і сильніша, ніж фільм, але фільм – пом’якшує гіркоту книги і дає надію на щасливий кінець.

Обережно, двері закриваються

Англійці дуже ввічливі в магазинах, громадських закладах і публічному транспорті, і я дуже їх за це поважаю. Ось наприклад, кілька разів в поїзді перевіряли квитки, і якщо хтось спав, просто проходили повз, уявляєте щось подібне в Україні?

Чого не можу зрозуміти, це коли ти намагаєшся втиснутись в поїзд, часом з багажем. Часто середина порожня, а всі стіною стоять при дверях, які саме закриваються. У мене в голові відразу наше Хмельницьке “Проходьте по салону”, але ж ввічливі всі, нічого не скажеш. Доводиться проштовхуватись і наступати на ноги, що не дуже ввічливо, знаю.

Сьогодні хлопець три зупинки простояв при самих дверях, потім став ще ближче. “Нарешті виходить,” – подумала я. А він, після того, як крізь нього пролізла половина людей з вагону, взяв і сів на порожнє місце. Може, комусь близькості не вистачає чи що.

London Calling

Коротко про мої перші враження від Лондона. Почуваюся я поки що сільською тітонькою з глубинки, бо мені все це нецікаво. “Багато б хто за таку можливість вбив”, – все повторюють знайомі. Хтось вбив, а хтось б поруч пройшов, люди різні.

До речі, про різних людей, тут так багато їх дивних і незвичайних. Я взагалі завжди першою стаю на захист своєрідності і неповторності індивідуалізму, але знаєте що, навіть мені тут стає не по собі.

І справа не в тому, що я проти когось щось маю – носіть, що хочете, як хочете і де хочете. Просто цього якось забагато, люди ніби пишаються тим, які вони особливі і намагаються ще більше виділитись за допомогою модних трендів. І виходить ось що, виглядають вони по-різному однаково. І на самокатах.

To Leave the World a Better Place

epYlpNirQmc

Мене завжди смішили банальності. Так хочеться бути оригінальною, вміти заспокоїти і підбадьорити однією влучною фразою, а виходить лише довге, незручне мовчання.

Може, і в банальностях немає нічого поганого. Може, зробити світ кращим, ніж він був до твоєї появи, це єдине, заради чого насправді варто жити. І не важливо, наскільки довгим було твоє життя, якщо ти був тією зміною, сонячним промінчиком хоча б для однієї людини.

Картинка by Brian Miller

Як воно туди влазить?

2771215-6419710-389998-0-1503311085-1503322327-1410-1-1503322327-650-88e39327f0-1503391192

Підслухала я розмову двох колег на роботі, точніше не розмову, а монолог одного і похитування голови іншого.

– Сиджу я значить після роботи в пабі (Далеко йти не треба: паб на першому поверсі будинку, в якому ми працюємо). А поруч за столиком пара, хлопець і дівчина, худа така, спортивного типу. І приносять їм салат і курку, здоровенну таку курку з картоплею фрі, підливою і овочами – все, як має бути. Я одразу подумав, що та курка для хлопця, а вона перед собою поставила. І що думаєш, все вимела, за п’ять хвилин тарілка була пустісінька, наче вилизана. Ну скажи, як воно туди влізло???

Це ще нічого, я сам був обпікся, запросив дівчину на перше побачення в дорогезний ресторан. (Трохи передісторії: сам хлопець високий, дебелий, з пивним животом, нагадує чимось плюшового ведмедика. Два дні до цієї розмови він розповідав, що дівчат любить тільки в тілі, хіба він пес, щоб на кістки кидатись. Хтось навіть його актуальну дівчину бачив, кажуть, йому за розмірами до неї ще далеко).

Так що повів я її в цей крутий ресторан, а вона все повторювала, що не голодна і нічого їсти не буде. Вмовив, сіли. Не голодна, кажеш, замовила дві головні страви і десерт за першим ходом. Я в тому закладі 80 фунтів залишив! Перший і останній раз я їх послухав, тепер одразу на фуршет веду – хай нажираються від пуза. (У закладах фуршетного типу платиш за особу фунтів 10-15, найчастіше це китайська чи індійська кухня, і можеш їсти до нехочу. Десерти і фрукти там теж є, за напої платиш окремо).

Інтерв’ю з Полою Хокінз

73624_900
Наталі Ратковскі переклала з німецької інтерв’ю з Полою Хокінз. Коли я читала роман “Дівчина в поїзді” англійською, мені дуже сподобався стиль і мова, якою написана книга: немає викрутасів, але і примітивною її не назвеш. Зараз закінчую польську версію і можу порівняти.

Наталі звернула увагу на те, що англійці, як і ми, радіють, коли в сусіда корова здохла. Всі ми люди, але в Англії взагалі не прийнято говорити про гроші, хто скільки заробляє і на що витрачає. Можна пропрацювати з кимось десять років і не дізнатись, в якому будинку він живе. Хтось може купити найновіший мустанг і ходити в одязі, старшому за мене.

Цікава деталь, коли мене підвищили, на копійки, серйозно, і я мимоходом сказала про це знайомому, його перша реакція була: “Так бачу, в тебе тепер гроші кури не клюють”. На що я повинна була відповісти, що, по-перше, не так там і багато, по-друге, у мене зараз такі і такі витрати, і з того мало що залишиться. Тоді він трохи заспокоївся і пожалівся, що теж не може собі дозволити хороший відпочинок, їдуть з сім’єю до сусіднього міста на тиждень.

Стаття повністю тут. Кілька уривків:

Continue reading