London Calling

Коротко про мої перші враження від Лондона. Почуваюся я поки що сільською тітонькою з глубинки, бо мені все це нецікаво. “Багато б хто за таку можливість вбив”, – все повторюють знайомі. Хтось вбив, а хтось б поруч пройшов, люди різні.

До речі, про різних людей, тут так багато їх дивних і незвичайних. Я взагалі завжди першою стаю на захист своєрідності і неповторності індивідуалізму, але знаєте що, навіть мені тут стає не по собі.

І справа не в тому, що я проти когось щось маю – носіть, що хочете, як хочете і де хочете. Просто цього якось забагато, люди ніби пишаються тим, які вони особливі і намагаються ще більше виділитись за допомогою модних трендів. І виходить ось що, виглядають вони по-різному однаково. І на самокатах.

Advertisements

To Leave the World a Better Place

epYlpNirQmc

Мене завжди смішили банальності. Так хочеться бути оригінальною, вміти заспокоїти і підбадьорити однією влучною фразою, а виходить лише довге, незручне мовчання.

Може, і в банальностях немає нічого поганого. Може, зробити світ кращим, ніж він був до твоєї появи, це єдине, заради чого насправді варто жити. І не важливо, наскільки довгим було твоє життя, якщо ти був тією зміною, сонячним промінчиком хоча б для однієї людини.

Картинка by Brian Miller

Як воно туди влазить?

2771215-6419710-389998-0-1503311085-1503322327-1410-1-1503322327-650-88e39327f0-1503391192

Підслухала я розмову двох колег на роботі, точніше не розмову, а монолог одного і похитування голови іншого.

– Сиджу я значить після роботи в пабі (Далеко йти не треба: паб на першому поверсі будинку, в якому ми працюємо). А поруч за столиком пара, хлопець і дівчина, худа така, спортивного типу. І приносять їм салат і курку, здоровенну таку курку з картоплею фрі, підливою і овочами – все, як має бути. Я одразу подумав, що та курка для хлопця, а вона перед собою поставила. І що думаєш, все вимела, за п’ять хвилин тарілка була пустісінька, наче вилизана. Ну скажи, як воно туди влізло???

Це ще нічого, я сам був обпікся, запросив дівчину на перше побачення в дорогезний ресторан. (Трохи передісторії: сам хлопець високий, дебелий, з пивним животом, нагадує чимось плюшового ведмедика. Два дні до цієї розмови він розповідав, що дівчат любить тільки в тілі, хіба він пес, щоб на кістки кидатись. Хтось навіть його актуальну дівчину бачив, кажуть, йому за розмірами до неї ще далеко).

Так що повів я її в цей крутий ресторан, а вона все повторювала, що не голодна і нічого їсти не буде. Вмовив, сіли. Не голодна, кажеш, замовила дві головні страви і десерт за першим ходом. Я в тому закладі 80 фунтів залишив! Перший і останній раз я їх послухав, тепер одразу на фуршет веду – хай нажираються від пуза. (У закладах фуршетного типу платиш за особу фунтів 10-15, найчастіше це китайська чи індійська кухня, і можеш їсти до нехочу. Десерти і фрукти там теж є, за напої платиш окремо).

Інтерв’ю з Полою Хокінз

73624_900
Наталі Ратковскі переклала з німецької інтерв’ю з Полою Хокінз. Коли я читала роман “Дівчина в поїзді” англійською, мені дуже сподобався стиль і мова, якою написана книга: немає викрутасів, але і примітивною її не назвеш. Зараз закінчую польську версію і можу порівняти.

Наталі звернула увагу на те, що англійці, як і ми, радіють, коли в сусіда корова здохла. Всі ми люди, але в Англії взагалі не прийнято говорити про гроші, хто скільки заробляє і на що витрачає. Можна пропрацювати з кимось десять років і не дізнатись, в якому будинку він живе. Хтось може купити найновіший мустанг і ходити в одязі, старшому за мене.

Цікава деталь, коли мене підвищили, на копійки, серйозно, і я мимоходом сказала про це знайомому, його перша реакція була: “Так бачу, в тебе тепер гроші кури не клюють”. На що я повинна була відповісти, що, по-перше, не так там і багато, по-друге, у мене зараз такі і такі витрати, і з того мало що залишиться. Тоді він трохи заспокоївся і пожалівся, що теж не може собі дозволити хороший відпочинок, їдуть з сім’єю до сусіднього міста на тиждень.

Стаття повністю тут. Кілька уривків:

Continue reading

Софія Яблонська

Вона подорожувала і фотографувала тоді, коли це ще не було модним. Уривок з цікавої статті на сторінці BBC, звідти ж і фото.

_96056924_photo_yablonska2

Софія Яблонська народилася при початку минулого століття в галицькому селі, у священицькій родині. Її вчили, як кожну порядну панночку, шити і вишивати. Натомість молода жінка з кінокамерою в руках подалася в кругосвітню подорож, відвідала Марокко, Китай, Цейлон, Лаос, Камбоджу, казкові, як здавалося, острови Яву, Балі, Таїті, побувала в Австралії, Сполучених Штатах, Канаді…

Здобувши освіту в Парижі (гроші на навчання заробила, успішно налагодивши 1925 року в Тернополі роботу двох кінотеатрів), почала кар’єру кіножурналістки й репортерки.

Надсилала нариси з найекзотичніших куточків планети, проникала зі своїм знімальним апаратом у східні приватні мешкання, в храми, в імператорські палаци. Хоча працювала на французьку компанію, незмінно друкувалася в галицьких часописах.

_96056927_photo_yablonska2-2

Померла Софія Яблонська в автокатастрові у Франції.

Її твори можна знайти у цій збірці і на сайті.

Iris

There is only one freedom of any importance, freedom of the mind.

f9f63dd72caf47190368b8965f1b06d6-iris-2001-1469516055

Що робить нас нами? Думки, спогади, життєвий досвід, радощі і розчарування, сьогоднішнього дня, на основі яких ми будуємо кожен наступний. Що залишиться, якщо у нас це забрати?

Фільм порушує важкі питання, на які не можна дати однозначної відповіді. Неоднозначнe і саме написання книги. Чоловік Айріс Мердок видав свої мемуари, на основі яких зняли фільм, ще за життя письменниці. У ній він описав, окрім її інтрижок як з чоловіками, так і з жінками, усі побутові труднощі догляду за людиною з хворобою Альцгеймера. Хоча Айріс у її тодішньому стані мало що розуміла, хіба вона не заслуговує на гідну старість і смерть?

We all worry about going mad, don’t we? How would we know? Those of us who live in our minds, anyway. Other people would tell us. Would they?