Гліцинія

Два тижні тому я поїхала подивитись на один з історичних будинків під Лондоном. Він належить до національного трасту і дуже непогано зберігся, а сад взагалі заслуговує на особливу увагу. Я виклала кілька фото в інстаграм, але зараз хочу поговорити про дивні квіти, якими була вкрита стіна кафе. Я такого, здається, ніколи не бачила, і вигладало справді круто. Тиждень пізніше ці ж квіти зустрілись мені у Вест Моллінг на звичайнісінькому будинку.

West Ham

Швидше за все, ця рослина назавжди б залишилась для мене таємницею, якби не пост Ірини Жигмунд. З іншого боку, я б, мабуть, не звернула особливої уваги на її пост, якби квіти мене так не зацікавили.

За вікіпедією, гліцинія – це рід ліаноподібних дерев’янистих рослин у країнах Східної Азії та східній частині США. У статті Ірини є легенда про гліцинію, кому цікаво, стаття повністю за посиланням. Там ще багато гарних речей, творці яких надихались гліцинією.

Давным-давно – несколько тысячелетий назад – жила в Китае девушка по имени Гуй. Она была так красива, что даже Луна завидовала ей и, завидев Гуй издалека, с досады пряталась за облако. Но, несмотря на прекрасное лицо, стройную фигуру и легкую походку, самым большим достоянием Гуй были ее волосы – на солнце они сверкали синими и фиолетовыми оттенками, а вечером, в белом свете луны, излучали голубовато-сиреневое сияние.

Все любили Гуй, но однажды случилось несчастье – на нее напал злобный дракон. Он схватил девушку, улетел с ней далеко в горы и там растерзал. Не смогло небо стерпеть такого злодейства. Не успел дракон отойти от тела своей жертвы, как почувствовал, что его тело начало деревенеть до тех пор, пока не стало перекрученной лианой с потрескавшейся корой. А вместо изрыгаемого из его пасти огненного пламени появились гроздья прекрасных цветов, которые по цвету напоминали косы погибшей Гуй.

С тех пор каждую весну лиана, которую люди за прекрасный аромат назвали глицинией (в переводе с греческого ее название – glycos – означает «сладкая»), распускается на радость всем – говорят, так злой дракон искупает свою вину за погубленную жизнь несчастной красавицы Гуй. 

Advertisements

Про волосся

Коли коротко підстригаєш волосся і вперше миєш голову, відчуття, що частини тебе бракує. Руки б за щось хапались, але там порожньо. А ще по всій хаті досі зустрічаються мої кілометрові волосини, ніби сліди людини, яка тут більше не живе.

tumblr_ooxdxcYcPo1qz6f9yo4_500

via by Andy Rementer

Чому я не єнот

tumblr_nj8mkvvqCw1qz6f9yo1_r2_500

Хотіла показати, як легко почати сумніватись у власній адекватності. Почалося все кілька місяців тому, коли я переклала одну річ, яка мені на той момент не дуже була потрібна, на нове місце. Стало безпечніше, але особливих проблем її знайти не було.

Ще через місяць я зайнялась генеральним прибиранням і виявилось, що моя схованка порожня. Камінь на камені я не залишила, все перетрусила – і нічого. Я на 100% була впевнена, що поклала її саме туди, ну добре, на 90%. А як не туди, то куди б моя голова поклала щось подібне? Перевірила всі варіанти, нема. За кілька днів пошуки стали нав’язливою ідеєю. Зрозумійне мене правильно, зовсім мені на тій речі не залежало, і якби не прибирання, сто років б про неї не згадала, але зараз питання стояло, чи все в порядку у мене з мізками, а це вже справа честі.

Поступово стало здаватись, що я починаю забувати абсолютно про все: і на роботі щось не сказала, і молоко не купила, і про день народження забула. Перед очима вже бабці стоять, які гроші в матраци зашивають, а потім про це спокійнісінько забувають, і матраци потім на смітниках опиняються.

Зі спортивним азартом я перекладала все з місця на місце і продовжувала систематичні  пошуки, і вчора нарешті знайшла! Там, де й поклала, заплуталось у підкладці. А за цей час я встигла себе переконати, що в тисячу інших місць сховала, і давно вже викинулось і забулось. Мозок – дивна штука, можна переконати себе у чому завгодно, навіть, що ти єнот, а потім спробуй доведи, що це не так.

 

Післясвяткове в’язання

Опанувала я амігурумі за схемами і тепер на відео уроки дивитися не можу. Вони незамінні для початківців, бо на картинках важко розібрати, що, за чим і куди. Пам’ятаю, у нас вдома була книга з основними видами петель, і всі вони там виглядали однаково. Як я не старалась, нічого не виходило. Таке враження, що художника більше хвилював візуальний ефект, ніж ясність і зрозумілість. Це як в підручнику із зоології намалювати зайця під ялинкою, красиво і все таке, але навряд чи хтось оцінить.

У більшості відео замість логічної послідовності рядів, зменшення і збільшення петель, тобі кажуть: “А зараз так, після цього ще 6, 2 туди”, – і я гублюсь на півдорозі.

За останній рік у мене назбиралось багато клаптиків ниток різного кольору, і такі невеличі проекти – ідеальний варіант. На наступну Пасху я нароблю їх ціле відро і роздаватиму друзям і знайомим.

 

 

via